headpiece

Знову потрібні. Дівчина з Чернігова переїхала до села, аби рятувати тварин

Марина Грицик – тренер з кінного спорту. Раніше дівчина працювала в кінному театрі й разом із мамою у своїй чернігівській квартирі прихистила декількох котів та собак з вулиці.
Одного дня сім’я спакувала речі й улюбленців, щоб оселитися в селі Рябці за 16 кілометрів від Чернігова. За кілька місяців їх новий дім став домом і для врятованих від загибелі трьох лелек, семи собак, одинадцяти котів, п’ятьох коней і підорлика.
Міла
Раніше Міла працювала у парку на Дніпропетровщині. Багато років катала людей верхи й в упряжі, розважала. Чи вона не мала сил, чи за нею більше не схотіли доглядати, але господарі вирішили пустити Мілу під ніж.
Одного дня її зачинили в гаражі. Міла залишилася без води, їжі й руху. Господарі погодилися продати її організації, яка рятує коней, за дванадцять тисяч. Їх вмовили знизити ціну до десяти з половиною.
Марина згадує, що побачила фотографії не коня, а скелета, обтягнутого шкурою. Вирішила рятувати, хоч удома й без того жило декілька. Зібрала свої гроші, попросила у знайомих.
Про Мілу казали: молода, сильна, просто треба відгодувати. Дівчина дивилася на фото й розуміла, що все не може бути так добре. І виявилася права.
Мілу везли дванадцять годин. Вона зробила кілька кроків у новій конюшні й лягла. Марина внесла їй воду й сіно. Від води Міла відмовилася. Марина заварила кашу, щоб у Міли запрацював шлунок. Шлунок почав булькати. Але кобила залишилася лежати.
Марина з рідними почала її піднімати. Впиралися в неї руками, намагалися підвести, але Міла хиталася й лягала. Зрештою, вона сіла на задні ноги, а передні витягла вперед. Кожен суглоб тріщав, ніби в її ногах ламаються сухі палиці.

Міла кульгала на ліву ногу. Її непідковане копито стерлося. Із нього Марина витягла камінь і залишки гвіздка. Копитна стрілка згнила повністю. Міла давно ходила не на копиті, а на підошві. Марина порівнює це з відчуттям, якби людина постійно ходила на пальцях ніг.
– На те, щоб відновити копито, потрібен не один рік. Але у Міли тепер новий дім і ми робимо все, щоб дати їй нормальне життя. Як би це не звучало, я хочу, щоб цей кінь знав, що буває інакше, – пояснює Марина те, чому вона так уперто піднімає Мілу. – На ній все життя їздили, заробляли, хай хоча б так вона отримає достойне життя.
Любов до тварин
– Просто з тваринами мені легше спілкуватися, особливо якщо подивитися на події у світі, країні. Я не завжди можу пояснити собі, чому люди вчиняють так чи інакше. Але люди принаймні мають шанси собі допомогти. Кинута тварина – ні. Особливо та, яку люди приручили, а тепер залишають.
Марина показує загін із конями. Останню кобилу Умку привезли кілька днів тому від м’ясника, тому вона ще насторожена й звикає.
Умка потрапила до м’ясника разом із шістьма молодими й здоровими жеребцями, яких чомусь вирішили позбутися. М’ясник погодився продати їх, але лише за умови, що всіх і одразу. Тобто, якщо не знайдеться покупець хоч на одного коня, загинуть усі. За кожного попросили десять тисяч гривень, хоч вартість живого коня оцінюється за кожен кілограм його ваги.
Про те, що на Умку єдину нема покупця, Марина дізналася за день до того, як усіх їх мали би вбити. Уже були люди, які шукали, де позичити гроші, щоб викупити й Умку, аби лише врятувати всіх.
– У нас багато тварин, розумію, я вагалася, але знову відкрила збір коштів на те, щоб викупити її. Гроші ми зібрали, і в день, коли їх мали би зарізати, Умку вже везли.
Інші ж, такі як Пері й Гранд, навчені слухати команди Марини. Пері Марина змалечку ростила, працюючи в кінному клубі. Коли той виріс і мав починати заробляти на себе, Марина вмовила маму викупити його, щоб він був її. Пері теж забрали від м’ясника.
Марина любила тварин завжди. Ще маленькою вона знаходила когось на вулиці й приносила додому принаймні для того, щоб підлікувати й спробувати знайти їм дім. Залишати їх в одному домі з Мариною не можна.
– Ще малою я взялася носити котів додому, але в мене одразу ж червоніли очі, з’являлося подразнення, чхання, кашель. Лікарі підтвердили алергію на шерсть, – говорить доросла Марина.
Незважаючи на алергію, Марина продовжувала любити тварин. Їм вона віддавала часу навіть більше ніж ровесникам. Ще підлітком дівчинка попросилася в хазяйки кінного клубу допомагати доглядати коней. Там почала вчитися працювати з ними, їздити, слухати їх, тренувати.
Алергія себе не виявляла. Зрештою минула зовсім.
Врятовані
Заходиш у двір, на руки застрибує невеличка легенька дворняжка Лайма. Залазить буквально на плечі, облизує вухо й скавчить. Доросла вівчарка Борман масивними лапами стає тобі на груди, щоб зрівнятися у зрості. Далматин Остін кидає під ноги кільце – він хоче гратися.
Марина перехоплює Лайму на руки.
– Люди, яких зрадили, часто стають недовірливими й обережними. Тварина ж до останнього намагається віддавати всю свою доброту. Борману на шию вділи замалий ланцюг, який вріс йому в шкіру, бездомну Лайму відстрілювали, щоб вона не заходила на терасу кафе й не просила у відвідувачів їжу.
Остін – великий міцний далматин. Марина показує палець вгору і вверх, Остін присідає, починає гавкати, ще один помах руки – лягає. Марина не говорить. Тільки усміхається.

Остін – не чує. Якби не глухота далматина, можливо, попередні господарі б від нього не відмовилися. З глухою собакою є морока: його, наприклад, не відпустиш без повідка – він може втрапити під авто. Будити його варто повільно, спочатку провівши рукою біля носа, щоб він відчув, що хтось поруч.
Вівчарку Бормана господарі посадили на ланцюг, бо за ним нікому було доглядати. Борман був масивним і швидко ріс. Росла й шия, яка опинилася в замалому ланцюзі. З’явилася рана, яка почала гноїтися, комахи об’їдали собаці шию й вуха.

Лайма росла на вулиці, її викупили разом з іншими щенятами. Щенят розібрали, а вона залишилася. А поруч кафе і столики на вулиці – люди обідають.
– Вона прибігала туди й просила їжі. А це ж люди – хтось дасть, хтось пожаліється на кафе.
Кілька разів її пробували вивезти. За вухом в Лайми залишилися кулі з пневматичного пістолета.
Рекса, помісь стафа, викинули під під’їзд. Після його віддавали до декількох родин, але чомусь ніде не змогли полюбити – або били, або не годували.
– Як нам сказали, його брали за нашийник і скручували. Тепер, коли тільки потягнешся рукою до шиї, він стискається й злиться. Найбільше боїться чоловіків. Припускаємо, що його так сильно ображав хтось із попередніх господарів. Поступово привчаю його їсти з руки. Він повільно, але звикає, що тут уже не ображатимуть.
Три лелеки й підорлик
Перша птаха, яка з’явилася у Марини, – сокіл з Чернігова. Він випав з даху чотирнадцятиповерхівки навпроти Міського парку культури та відпочинку. Виявилося, що вони там селилися. Його забрали, відгодували і відпустили.
Потім в одній із кімнат будинку поселився лелека, який разом із ногою втратив можливість себе прогодувати.
Про другого лелеку Марина дізналася через зооволонтерів, у нього – підбите крило.

– Коли в тебе вже десяток котів, собак і коней, то яка різниця – один чи два лелеки? – подумала Марина.
Від третього лелеки відмовилися його ж батьки – викинули з гнізда. Люди спробували підкласти й назад. Батьки виштовхнули ще раз. Від падіння у лелеки чотири переломи на крилах і вибите око.
В іншій кімнатці у Марини живе підорлик. Дівчина кидає йому їжу, той хапає й відвертається до вікна.
– Його підстрелили браконьєри. Через перелом суглоба він не може розігнути крило, тобто нездатен полетіти.
А птах, який не літає, у дикій природі – не жилець.
Лікувати конями
Нині сім’я починає будувати ангарне приміщення, щоб перевести туди коней і відкрити центр іпотерапії – лікування конями. Можливо, завдяки цьому родина Марини змогла би отримати якісь гроші на утримання врятованих тварин. Бо це і їжа, і ліки, і електроенергія.

– За освітою я юрист, але завжди працювала кінним тренером. Тепер хочу піти вивчитися на реабілітолога й проти курси з іпотерапії.
Як пояснює Марина, найпростіше розуміти іпотерапію як катання на конях дітей з ДЦП, психологічними травмами або й взагалі без подібних причин. Катання верхи залучає до роботи майже всі м’язи людини. Кінь рухається, треба вчитися триматися, балансувати.
У кінному клубі, де нещодавно працювала Марина, дівчина бачила, як радіють діти навіть звичайному іржанню коня.
– Зрештою, дитина просто сідає на коня й радіє. Бо навіть сільські діти зараз коней не бачать – усю важку роботу тепер виконують трактори. У нашому селі, окрім моїх, є всього один кінь.
Такий центр міг би допомогти родині утримувати тварин, а одній із врятованих кобил – дав би можливість знову повноцінно жити.
Шанс для Міли
Минуло більше місяця – і Міла вже ходить по загону, намагається бігати. Скоро Марина поведе її прогулятися в поле, може ще знайдеться трава.
– Знаєте, іноді варто не рятувати, а дати померти спокійно. Приспати, коли, наприклад, рак або зламана нога. Кінь тільки мучитиметься, це ж не людина, коню не поясниш, що ногу треба знерухомити.
У Міли ноги хворі, але цілі.
– Причин не жити й не намагатися реабілітувати тварину нема.

Мілі вже не стати в упряж і навряд чи брати участь у скачках. Але і в неї ще є можливість жити активно. Міла може стати тим самим конем, який займатиметься з дітьми. Вона вже міцніше тримається на ногах і повільно приходить до тями.
– Або ж ми могли би стати відкритим домом, куди приїжджали би групки дітей, щоб спробувати себе у ролі малих господарів. Або ж просто побачити, що врятувати одну покинуту кимось тварину не важко.
Источник: 0462.ua

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Категория: Общество
comments powered by HyperComments

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: